У кожного із нас є своя маленька Батьківщина. місце, куди завжди тягнеться душа, де легко дихається і вільно мріється. У нас воно асоціюється з рідною Новою Водолагою, з червоною калиною, яка чарує білим цвітом навесні, та сяє червоним намистом восени, з похиленою вербою, прекрасною у своїй зажурі, із білим шумовинням вишень, у яких потопають навесні будиночки.
Родючі землі, небо голубе,
І сонце промінцями ясно сяє.
Невже це рай? Чи це наснилося мені?
Ні! Це ж я у ріднім краї.
Цього року виповнюється 340 років з дня заснування нашого селища. Давайте згадаємо, якою ж була Нова Водолага багато років тому, перегорнімо ті сторінки, коли на її долю випадали жорстокі страждання. А довелось пережити їй багато: вона обливалася потом від тяжкої праці,згиналася під вагою зневаги, вилитої на її золоті коси, німіла від болю, дивля-чись на голодну смерть своїх дітей, бачила безліч крові, пожеж і боїв, скільки сліз, плачу і голосіння, скільки проклять і молитов чула!!! Але вона вижила, вона все витримала.
Нова Водолга час від часу переживала велику розруху від набігу татар та яничар. Були напади, в яких брали участь до 15 тисяч ворогів, а були й такі, коли було лише 200 чоловік. Великих втрат зазнавали жителі Нової Водолаги і від різних хвороб: у 1831 році від холери померло 195 чоловік. У 1849 році видався голод, люди гинули від цинги, стався масовий падіж худоби.
Нововодолажчани за сприятливих умов любили ярмаркувати. Зазвичай було чотири ярмарки на рік: у середині великого посту, у день Вознесіння Господнього, в день Пр. Іллі і 8 листопада, в день Архангела Михаїла. Зазвичай ярмарки продовжувалися до восьми днів. Ось як описує їх мандрівник Гольденштед у 1774 році:
«Мешканці Нової Водолаги – доволі заможні люди, ведуть торгівлю і займаються ремеслами: тут є лавки, в яких можна знайти все дія життя, товари паперові, шовкові, бакалійні. Багато тут садівників і гончарів. Зроблені із тутешньої глини тарілі і кафлі – тверді і блідо-жовті, черепиця не гірша за голландську.
Найбільш же вигідним предметом торгівлі, від якого наживалися великі капітали, було вино».
Віхи історії нашого селища
1675р.– на річці Водолажка харківським полковником Григорієм Дінцем була заснована слобода Нова Водолага.
1689р.– вона була розорена татарами.
1694р.– Нураддин султан грабує і розорює обидві Водолаги, Мерефу, Зміїв і Таранівку.
1728р.– У Новій Водолазі Валківського уїзду дозволено побудувати дерев’яний Воскресенський храм.
1750р.– у Новій Водолазі засновано Нову Преоб-раженську церкву.
1757р.– у Новій Водолазі побудований кам’яний Миколаївський храм.
1792р.– видана грамота на побудову в Нсвій Водолазі кам’яної церкви Воскресіння.
1810р.- у Новій Водолазі селянин Сипчатий збудував богодільну для бідних за рахунок громадськості і приватних пожертвувань.
1821р. – у Новій Водолазі закладена кам’яна Пре-ображенська церква.
1835р. – у Новій Водолазі жорстокі морози знищили всі тутові дерева і шовківництво припиняється.
1860р.– за рішенням громадськості на відкупні кошти побудована нова дерев’яна Миколаївська церква.
1877р.– у Новій Водолазі починають працювати 2-класні зразкові народні училища.
А у чотирьох верстах від Нової Водолаги розкинулося село Новоселівка або Нове Село. Розташовувалося воно на річці Адалазі.
У центрі села був побудований Хрестовоздвиженський храм, згадка про який датується 1729 роком. Число прихожан було таким: 1730 рік -555 чоловіків і 542 жінки; 1790 рік -1578 чоловіків І1564 жінки; 1850 рік -2300 чоловіків і 2570 жінок. Населення Новоселів-ки сильно страждало від хвороб. Так. від холери померло: у 1831 році – 40 чоловік, у 1848 -50.
Спільною бідою як Нової Водолаги, так і Новоселівки були напади татар. Найважчим видався 1711 рік. Бригадир Осипов і тодішній господар Водолаги Захаржевський говорили, що в цім році Водолажка була майже зруйнована,пограбована, а мешканці розбіглися, хто куди зміг. Це було в лютому 1711 року.
13 травня 1711 року Головкін писав Гетьману, що кримського хана водолажці та інші жителі зустрічали хлібом та сіллю. За це указом її Царської Величності кожен десятий за жеребом був покараний смертю, багаіьох було відправлено у заслання.
Татари нападали на Водолагу і в 1689 році. Тоді вони захопили декількох мешканців у полон, інших пограбували. Вся орда була поблизу Водолаги, але проти неї піднявся весь харківський полк. Тоді і трапилася історія із Ульяною, донькою Грицька Свинорева.
Дівчина була захоплена татарами у полон, але потім їй вдалося втекти від них. Вона довго блукала, добиралася додому, аж доки не натрапила на полтавських козаків, які на річці Карачакраком заготовлювали рибу. Ті козаки привезли її до Полтави, а звідти вона прийшла у Водолагу.
Слобода Водолажка часто страждала від нападів татар ще й тому, що знаходилася на Південному краю поселень Харківського полку. Водолажка була фортпостом для харківських військових слобожан, куди вони добиралися назустріч татарам при першому про них слухові.
У 1730 році число прихожан у Водолазі було таким: 820 чоловіків і 670 жінок; у 1810-1153 чоловіки і 1153 жінки; у 1850 -1203 чоловіки і 1219 жінок.
Доречно зазначити, що після Григорія Єрофійовичз ніхто із власників Водолаги не користувався такою повагою цілої губернії. Шанували люди і Марію Дмитрівну Дуніну, яка померла в січні 1852 року. Прожила вона понад 80 років: 16 років сиротою і 47 -вдовою. Завжди спокійна, не гордовита, вона допомагала бідним.
Здавна жителі слободи Нова Водолага займалися землеробством та різними промислами. Вони вичиняли шкіри, виготовляли лимарські (ремінні) вироби, шили взуття, одяг, головні убори. займалися винокурінням. Широко розвивалося домашнє виробництво знарядь сільськогосподарської праці, столярних і бондарних виробів. Та особливо нововодолажчани любили займатися гончарством.
У 1774 році академік Санкт-Петербурзької Академії наук Гільденштед писав, що « В Новій Водолазі особливо багато садівників і гончарів. Зроблені з місцевої глини тарілки і кафлі-міцні, блідожовті, черепиця не гірша від голландської».
З цього вислову простежується думка, що наші предки ще у XVIII ст. виробляли посуд, черепицю та кафлі. що мали неабияку вагу в господарстві і давали прибуток.
Вироби водолазьких гончарів возили продавати у Сахновщину. Красноград. Карлівку та ін. Слава про них сягала далеко.
Справа майстра-гончара не обмежувалася лише виготовленням виробів. Необхідно було благополучно ще їх і продати. То ж гончар наймав гарбу, домовлявся з візником вивезти горщики на ярмарок чи базар. Не раз у нього хололо в грудях, коли віз із дорогоцінною покладдю перехилявся у один бік і нависала загроза того, що вироби, в які вкладено скільки праці, перетворяться у черепки.
Та коли все благополучно обходилося і майстер нарешті спродувався, він у веселому настрої повертався додому. Частенько був хмільний, веселий, щедро пригощав дітвору і співав українських пісень.
Гончарів у Новій Водолазі проживало чимало. Зачинателем гончарної справи був Антон Юхимович Лубенець. Його справу продовжив син Григорій. Неперевершені гончарні вироби виходили і у внука майстра Павла. На жаль, він загинув у роки Великої Вітчизняної війни.
На Шпаківці творив свої диво-вироби Андрій Батрак, на Михайлівці – Олексій Хруст. Силіверств Животченко, Хома Петько. Були вони не тільки талановитими майстрами, але й порядними людьми. Односельці їх поважали за сумлінність, хазяйновитість.
На цьому ж краї жили ще гончарі з діда-прадіда Калантаї, Килипки. Глину брали неабияку, а тільки з-під Просяного, так звану з Чалунівки, яку добували найняті люди, прориваючи глибокі «шахти».
На Чалунівці палили свинець для гончарних виробів. Б. В. Чалиш. 1929 року народження, ось як згадував розповідь матері, котра сама варила свинець.
Свинець перепалювали на порошок у величезних чавунах (звідси назва Чалунівка). Від високоі температури він перетворювався на порошок. Його змішували з охрою і дьогтем. Цією масою змазували глиняний посуд, після чого його обпалювали в горні (печі). Так виготовлявся полив’яний посуд.
До цього часу в Новій Водолазі збережені давні ремесла: бондарство (звідси поширені прізвища Бондар. Бондаренко), лозоплетіння. вишивання. Кожна оселя нововодолажчан прикрашалась вишитими рушниками. Жінки і чоловіки носили вишитий одяг. Про те, що окремі люди займалися писан-карством, свідчать оповідки «як по старинному хату вряжають». Писанки з яєць, хоч із курячих, хоч із гусячих висіли на червоних і зелених стрічках перед образами.
У Новій Водолазі був розвинений і чумацький промисел. Через територію слободи пролягав Чумацький шлях. Чумаки їздили у Крим та до Азовського моря по сіль, по рибу, розпродуючи та обмінюючи по дорозі гончарні вироби, пред мети домашнього вжитку господарчий та сільсько господарський інвентар За переказами село Просяне, що розташоване поруч із Новою Водолагою, одержало назву від місцевості, де чумаки сіяли просо, зупиняючись тут по дорозі до Криму. На час їх повернення просо дозрівало і вони збирали врожай.
Навіть у 80-х рр. у зв язку з появою залізниць, у Новій Водолазі чумацтво не занепало. Статистик посилено зазначає, що наші пращури не припиняли
зв язків із Кримським півостровом, з другої половини XVIII ст.. на Слобожанщині почало розвиватися шовківництво. Шовковиця була посаджена у Новій Водолазі у 1773 році. Катерина II, одержавши рапорт губернатора Слобідської губернії генерал-поручика Щербініна. повідомила йому про своє задоволення розвитком шовківництва на Україні. Вона зазначала , що слобода Нова Водолага дуже зручно розташована для виробництва шовку і вона видає указ про передачу Нової Водолаги з її слобідками до управління Щербініна для посилення розвитку шовкового виробництва . Указ зобов’язував Катерининську провінціальну канцелярію подавати Щербініну всіляку допомогу щодо піднесення шовківництва.
У Новій Водолазі було створено місцеве управління по шовківництву. До 1800 року тут вироблялось близько півтора пуда (тобто 24 кг) шовку щорічно. Але у 1835 р.. як засвідчують документи. « в Новой Водолаге Валковского уезда жестокие морозьі истребили все тутовьіе деревья, и шелководство прекратилось».
Далі буде…
Ольга Коваль