Їдучи дорогою, скільки сягнеш оком – все поля і поля. Стеляться вони довгими нивами поміж лісових смужок. І в цей зимовий день не можна намилуватися красою нашої землі-матінки, котра споконвіків годувала, радувала наш рід людський своєю родючістю, своїм нескінченним багатством…
Зимова пора – тривожна, радісна. Непередбачувана. Земля може вже за декілька днів скинути з себе сніжну, пухнасту ковдру, а згодом тихо і непомітно одягтися в неї. Знову і знову оживе природа своїм оновленим життям.
Отак і людське життя як на цьому безмежному полі, що простяглося до самого лісу. Глянеш на нього, замислишся над сутністю буття і в думках поринеш кудись далеко-далеко. Ось тоді все суєтне покидає душу, лише почуття прекрасного виповнюють її в очікуванні весни. Аж он синичка на тендітній гілочці берізки щось безтурботно цвірінькала, повідавши нам, людям, якусь радісну, тільки їй відому, новину… І знову тиша… Як добре отак бувати край цього поля, широкого, нескінченного, вкритого білосніжною сніговою ковдрою, зачарованого тишею. Так, тишею. І поринеш подумки у далеке минуле, усвідомлюючи, що не завжди ця земля була сповита невимовною тишею, так хочеться почути, дізнатися, яку пам’ять бережно втаюють про події в історії цих місць величезні дуби, що своїми розкішними кронами сягають висоти неба, розчісуючи низько плинні снігові хмари! А які згадки виколихують мрійливі тендітні берізки, заколисувані подихами ніжного вітерцю?
Усе навкруги: і птаха, і величні дуби, і білокорі берізки, і розкішні поля зберігають в собі глибокі таємниці минувшини. А повідають лише тому, хто прагне їх почути і зможе…
… Якщо їхати трасою Москва-Сімферополь, то на 790-му кілометрі праворуч за невеличким ліском знаходиться село Стара Водолага. Йому виповнилося більше трьохсот років. Це один із найстаріших населених пунктів Харківщини. Заснування Старої Водолаги сягає в далеке минуле. Вона була широко відомою серед козаків, купців, чумаків, адже знаходиться на перехресті шляхів з півночі на південь, з заходу на схід. Повз неї проходив чумацький шлях, який в ті прадавні часи вибрали люди, що їздили волами за сіллю на південь, в Крим. Чудові краєвиди, родюча земля, розлогі луки з буйними травами на заплавах річки Мжа не змогли не потривожити душу тих людей-чумаків. Вони й облюбували цей край і пустили в нього своє коріння…
В одному з походів на Перекіп (в теперішньому Валківському районі) військо вів Харківський полковник Григорій Донець. Дорогою хтось із військових старшин повідав йому про незабутню дивину, що сталася біля цього пагорба, повз якого проїздили.
…Якось літньої пори поверталася з походу ватага козаків. Шлях простягся повз річки, що плинула повноводно посеред розлогих трав’янистих лук. Сонце стало спускатися за горизонт і, зморена денною спекою, ватага зупинилася на нічліг. Возами обгородили курені, споруджені з очерету, стриножили коней. Кашовари готували пізню вечерю. Після, повечерявши, виставили вартових та й поринули в сон.
Уже б мало визирнути сонце. Так – ні! Все небо в непроглядній пітьмі, а луки навкруг покрив густющий туман. Щось незначне і незрозуміле людям творилося в природі, ніби віщувало якусь біду. Людей, коней огорнула тривога. Так тривало, здавалося, нескінченно довго. Та зрештою почало виднітися. Ніби з-під хмари визирнуло здивоване сонце. А подорожні вирушили з дивного місця, хоч стривожені та неушкоджені. І ще довго згадували про те незрозуміле для них явище, свідками якого так несподівано довелося стати.
Таке поняття, як затемнення сонця, їм було не відоме. Чи ця розповідь про дивину, чи саме місце: розлогий пагорб, повз який плинуть дві річки, широкі квітучі трав’янисті луки, вдалині – ліси, вплинуло на рішення Харківського полковника Григорія Донця! Що ж іще треба для військового поселення? Невдовзі і вийшов Указ:
«На левом берегу речки Мож, у большой и крутой горы разбить острог, оный обнести частоколами во всю ширь горы, выкопать колодец, построить хаты для жития. Посредине крепости возвести хату с покоями для меня, но не высокую. Подле ею, Григорьева двора, слева построить деревянную церковь во имя Покровы Пресвятой Богородицы».
Перші поселенці мали прізвища: Луговий, Трибуд, Назаренко. А назви місцини, де вони жили, відповідали місцям розташування: Долина, Горянка, Майдан, Довгий яр, Пусте, побутовим особливостям – Хворостянка (хати з хворосту).
Минули роки, десятиліття. Поступово те поселення розрослося, виступило за межу пагорба та й набуло імення Старі Водолаги…
Похмурі вечірні сутінки потихеньку спускалися край села. Була пізня осінь. І перший сніг, що став падати під вечір, вкрив зненацька все: і дорогу край соснового лісу, і поле, що простяглося праворуч, і кетяги куща червоної калини, що осиротіло застиг обабіч дороги. Незвична кінна повозка в’їжджала в село.
… Син Салтівського ротмістра Андрія Дуніна, тайний радник, бригадир Олександр Андрійович Дунін в 1750-х роках стає володарем Старої Водолаги і навколишніх земель. Дунін був одружений, але бездітний. Проте в нього на поруці були два сини покійного брата Петра: генерал Іван Петрович Дунін, і прем’єр-майор Микола Петрович Дунін, Іван Петрович – генерал від інфантерії (кавалерії) діючої армії, Микола Петрович, майор у відставці – суддя Валківського повітового суду.
Десь 1785 року бригадир, тайний радник Олександр Андрійович Дунін помер. Усі землі і майно було розподілено між його рідними порівну, всім по ¼ частині. Івану Дудіну припали землі Старої Водолаги, частина великої рогатої худоби, племінний кінний завод.
Генерал Іван Петрович Дунін – учасник багатьох війн та воєнних баталій: Польської, Очаківської, Празького бойовища. Завжди разом з ним у всіх воєнних походах була його дружина Марія Дмитрівна Дуніна (по дівочому Норова).
У Старій Водолазі вони й поселилися у невеличкому будинку на видному місці села, поруч зі шляхом на Валки. В низині жебонів чистий струмок і простяглися поля, що сягали аж до самого горизонту. Саме в цьому місці молоде подружжя Дуніних і пустило міцне коріння свого родоводу. Швидко зростала сім’я. Шість дочок один син Василь народилися тут.
Край пагорба, який щозими вкритий снігом, а щоліта палахкотить ромашковою білизною з де-не-де загубленими кущиками запашного чебрецю, а в глибинах безмежного небесного океану мелодійно струмує, то в мінорі, то в мажорі спів жайворів. Ось там теплими літніми вечорами любила дітвора Дуніних слухати розповіді батька про військові походи з його життя, про красу Карпатських гір з неповторними килимами гірських квітів, та незвичайні пригоди військового життя. А в небесній далині зближували зорі, підтверджуючи сказане батьком, як живі свідки оповідей.
Шість дочок Дуніних стали прологом майбутнього села. Єдиний син Василь загинув на бородінському полі у Вітчизняну війну 1812 року. Напевне для збереження роду перед битвою його було призначено ад’ютантом головнокомандуючого руськими військами генерала Кутузова. А доля розпорядилася по іншому: його тіло знайшли серед пошматованих тіл солдат.
Своїм дітям Марія Дуніна була зразковою матір’ю – не зруйнувала, не спродала, не здала під заставу родову садибу. Вона зуміла виховати дочок добропорядними, а ще краще змогла влаштувати їх сімейний стан. Чоловіками їх стали:
Олени – генерал, дійсний статський радник і сенатор граф Сіверс*;
Софії – полковник Бахмєт’єв (с.Бахметівка);
Катерини – дійсний статський радник Курасов, що служив при Суворові;
Явдохи – дійсний статський радник Черепанов;
Варвари – генерал-лейтенант, барон Піллер фон Пільхау;
Марії – генерал-лейтенант Гревс.
Знатне походження, постійні стосунки з вищою знаттю Росії в часи служби чоловіка Івана Петровича Дуніна, з яким у всіх походах була і вона, дружина Марія Дуніна, повага до неї військового генералітету: Румянцева, Суворова, Кутузова, Потьомкіна, Багратіона і допомогли їй так вдало опре ділити майбутнє дочок. Але так сталося, що дочки рано овдовіли, і всі 24 внуків, а пізніше 76 правнуків народилися і виховували у маєтку бабусі і прабабусі Марії…
…Життя продовжувалось. У 1815 році Марія Дмитрівна отримала благословення на побудову нової кам’яної церкви в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці на місці древ’яної, декілька разів горілої вщент. Дуніна з чоловіком були глибоко віруючими людьми. У воєнних походах Марія завжди прим собі носила образ Святого Миколи Чудотворця, покровителя воїнів, дотримувалась постів. Кожної неділі: і в сніг, і в будь-яку негоду йшли з чоловіком до храму, молилися разом з прихожанами. В тому ж році і почалося будівництво.
У 1816 році у старшої дочки Олени народилося донечка, назвали її в честь матері – Оленою. Раділи батьки, раділа тепер уже бабуся Марія Дмитрівна. А через рік Бог послав їм синочка, якому дали ім’я Олександр. Та холера, що вирувала того часу, забирала людей цілими сім’ями. Не минула іона і подружжя Сіверсів – померли один за одним їхні дітки. Згодом на місці поховання діток збудують храм-мавзолей, в якому пізніше і будуть похоронені три покоління Сіверсів.
У 1821 році відчинив двері храм в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці в селі Стара Водолага. І отець Іларіон відправив службу.
У 1822 році в подружжя Олени та Карла Сіверсів народиться син Еммануїл, а через рік, вже 1823 року, син Олександр*, що пізніше стануть відомими людьми в Росії: перший – Пензенським губернатором, сенатором Його височайшого двору, а Олександр спочатку Харківським, а потім Московським губернатором. Саме Олександр Карлович впише свою сторінку в розбудову села. За його покровительством замість старої дерев’яної буде збудована кам’яна двокласна церковна-приходська школа і п’ятикласне земське училище…
10 січня 1852 року відійде у вічність Марія Дмитрівна Дуніна. В Покровському соборі Харкова архієпископ Харківський і Охтирський Філарет відправить по ній панахиду і вимовить слово:
У сім’ї Олександра Карловича Сіверса народиться дві дочки, Марія та Софія. Згодом, коли вони зростуть, першу засватає князь Дмитро Федорович Голіцин, а меншу Софію – Валеріан Валеріанович Шишков, який починав свою службову кар’єру по дипломатичній лінії, а потім став Предводителем Дворянства Валкіського повіту…
Йшли роки. В 1874 році в родині Сіверсів народиться внук і назвуть його іменем діда, Олександром. Князь Олександр Дмитрович Голіцин стане знатною людиною тогочасної Російської імперії:
– повітовий предводитель Харківського дворянства;
– член ради правління російсько-англійського банку;
– член 3-ої Державної Думи Росії.
…А надворі було літо далекого вже тепер 1887 року. Духмяний запах різнотрав’я заполонив, здається, всю природу. Наливався життєдайною силою пшеничний колос, а у вранішній пітьмі допивав ту чародійну силу краплі роси птаха-соловейко, щоб своїм співом через мить сповістити всім, що мовляв, прокидайтесь люди, прокидайся село, бо народився новий день, 20 липня…. Але на подвір’ї маєтку Сіверсів почали з’являтися люди, прибулі на кінних прольотках. У кожного в очах сум. Згодом ця звістка розлетілася на всю округу… Помер Олександр Карлович Сіверс. Це пізніше його історики назвуть наймолодшим губернатором тодішньої Російської імперії: в 39 років – Харківський губернатор, а в 44 – великої Московської губернії.
Такої кількості поважних людей село Стара Водолага ще не бачила. Прибули губернатори різних міст, близькі і далекі родичі покійного. Село неначе поринуло в пітьму від чорного вбрання людей. Дорога від маєтку до храму-мавзолею застелена квітами, які при житті так любив Олександр Карлович. Похоронили його в родинному склепі Сіверсів…
Але життя продовжувалось… Стояла пізня осінь 1917 року. А в людські серця стукала доленосно жовтнева революція. Після більшовицького перевороту князь Олександр Дмитрович Голіцин – у витоків створення незалежної Української Народної Республіки поруч із першим Президентом Винниченком.
…Була зима, останній день грудня 1918 року. У височині вечірнього неба розсипалися ледь-ледь видніючи зірочки. Їхнє мерехтіння в глибині вечірнього небесного океану навівало в душі смуток. І тільки місяць-красень розплескався в широкій посмішці. Десь там мандрує Велика Ведмедиця в пошуках Молочного шляху, а Полярна зірка несподівано сховалася за чорну хмару, що невідомо звідки і взялася, спотворивши небесну чистоту. Як і в житті! Глибока ніч. Біля маєтку князя Голіцина людно. По всьому видно: князь із сім’єю полишає свій затишний життєвий острівець, як виявиться потім, назавжди… В темряві серед людей видніються постаті управляючого цього маєтку Андрія Богуславського, садівника Дмитра Лебедя. Слів прощання не було, лише замерзлі сльозинки скочувалися діамантами по змарнілих щоках присутніх.
…Рушили, старезні липи обабіч дороги зчорнілим гіллям закривали синю глибінь неба. Кучер Павло Тридуб, що скільки літ справно слугував господарю, підстьобував коней, і якось ніби вибачався зніяковіло, вдивляючись на хати, що губилися в темряві по обидві сторони вулиці.
Минули храм-мавзолей графа Сіверса, що осиротіло засумував край дороги. Під’їхали до Покровського храму. Зупинилися. І кучер Павло, і всі, хто сидів на возі, перехрестилися, прощаючись з рідним краєм, ще не усвідомлюючи, що назавжди.
Хто міг подумати, що рівно через 90 років і майже день у день в теперішній столиці Росії, Москві, буде хоч і мізерним накладом (тиражем) у дві тисячі примірників видана книга цього ж таки князя Голіцина Олександра Дмитровича, з загадковою, збуджуючою людську уяву та пам’ять, назвою – «Спогади». І що саме ця зупинка біля церкви, зі слів автора, наштовхне його в майбутньому на створення книги про весь свій численний і знатний рід, започаткований у слободі Старі Водолаги Харківської губернії, про мешканців тогочасного поселення, їхній спосіб життя, традиції, радощі і печалі.
Життєвий шлях автора книги, князя Голіцина, склав 83 роки, майже половину з яких він провів на своїй батьківщині, де народився, виріс, сформувався, як особистість, неординарна щирістю і багатством душі, глибокого розуму і величчю серця. А інша половина шляху, волею чи роком долі, пройшла на чужині. Після чотирьох років поневірянь, з часу еміграції, країнами тогочасної Європи, сімейство Голіциних оселилося в Парижі. В 1925 році Олександр Дмитрович став одним із організаторів союзу російських дворян у Франції.
Помер князь О.Д.Голіцин у вигнанні 1957 року, похоронений на руському цвинтарі під Парижем, поруч з дружиною Катериною Миколаївною Голіциною.
Через декілька десятиліть, після смерті князя, десь в 1990-х роках, до села Стара Водолага, де народилися три його сини, приїде правнучка з далекої Франції на зустріч з батьківщиною прадідуся, аби відчути ту нездоланну силу родового коріння, припорошеною товщею віків, полиновий гіркотний присмак втраченої родинності з Україною, Великою Батьківщиною її предків, що залишили по собі тут чисту світлу пам’ять вдячним нащадкам…
С.Зінченко
Вісті Водолажчини
* Карл Карлович Сіверс (1772-1856), граф, генерал, герой Вітчизняної війни 1812 року.
* Олександр Карлович Сіверс (1823-1887), виховувався в Петербурзькому училищі правознавства. В 1842 році закінчив курс навчання і отримав чин 10 класу.
28 квітня 1854 року призначений Харківським віце-губернатором.
У 1857 році призначений Екатеринославським (тепер м.Дніпропетровськ) губернатором та отримав чин статського радника. У цей період його губернаторства відбулась відміна кріпосного права. За здійснення в губернії реформ отримав золоту медаль.
З 10 березня 1862 по 25 листопада 1866 року – Харківський губернатор, а в лютому 1867 року призначений Московським губернатором.
Кавалер орденів Святої Анни І ступеня, Святого Володимира ІІІ ступеня, Святого Станіслава І ступеня, Італлянського офіцерського Хреста ордена Святого Маврикія і Лазаря.