Ось уже майже 240 років над присамарськими степами, над обмілілими річками і над подрібненим, забитим метушнею, отруєним промисловими стоками та димами людом височить Новоселицький Троїцький собор. Храм збудований у 1775—1778 роках на замовлення козацької старшини Самарської паланки за задумом та під керівництвом видатного українського будівельника Якима Погребняка .
Собор з’явився як пам’ятник періоду козацтва, ліквідованого Катериною ІІ у ті роки, 1775 р. За її указом козацька Новоселиця згодом була перейменована на Новомосковськ. Скажіть тепер «Новоселиця» — хто згадає, що то колишній центр козацької Самарської паланки?
.. Минули роки, і в 1880-і стало зрозуміло, що храм, що руйнується, потребує серйозної реконструкції. Керуючись вказівками Синоду, промосковське духовенство під приводом «старості» давніх церков поступово розбудовувало, а то й просто розбирало староукраїнські храми. Така доля чекала і на Новоселицький собор, але завдяки наполегливості наукової та творчої громадськості (в протестних акціях брав участь і молодий історик Дмитро Яворницький) у 1887 р. Синод дав дозвіл на розбудову храму. Однак вона була здійснена суто механічно, злодійкуватим «підрядникам» прийоми філігранної будівельної техніки майстрів XVIII ст. були не під силу.
Видатний мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранушенко, який кілька разів досліджував та обмірював Троїцький собор у 1920-х та на початку 1930-х років, ще міг розпитати дідів, які пам’ятали стару церкву до її розбудови. І всі вони говорили, що центральна вершина старої церкви була вищою, ніж сучасною, що стара церква була «стіжком», і верхівки стояли не так близько один до одного. Все це підтверджує фотографія церкви, зроблена ще до розбудови храму. Саме з цієї фотографії зробив малюнок відомий художник Опанас Сластен. Як зазначає С. Таранушенко, у всіх відомих нам дерев’яних церквах з таким, як у Новоселицькому соборі, хрещатим планом центральний зруб стін завжди вищий за зруби стін рукавів. Вище він був і в церкві, збудованій Погребняком: це підтверджує фото та свідчення старожилів. У новому соборі центральний верх втрачається між бічними, западає, не виділяється, не домінує у композиції групи верхів. «Ми маємо справу, — писав дослідник, — із суто ремісничою копією пам’ятника, краси та характерних архітектурних властивостей якої майстер не розумів і не відчував».
Але навіть і в такому невдало перебудованому вигляді храм справляв враження своєю монументальністю, масштабністю конструкції, у формах цієї грубої копії вгадувалося досконалість початкового задуму геніального українського архітектора. Олесь Гончар у романі-присвяті великому Майстру писав про спокійну ясність собору, таємниці пропорцій, ідеальне співзвуччя думки та матеріалу. «Через кволим, навіть тривожним віє від нього. Ким він збудований? І яким дивом уцілів? І яку душу хтось у нього вклав? — питав письменник про нього, а заразом і про нас із вами.
…Ще за життя Майстра слава про збудований ним храм у Новоселиці досягла далеко за межі України. Дев’ятиверхі церкви на Кубані — собори у Краснодарі та в станиці Маницькій — монументальним задумом та формами перегукувались із величним собором на берегах Самари. Планово-просторовими структурами, контурами верхів, усім своїм образним співзвуччям вони представляли творчі здобутки української церковної дерев’яної архітектури козацького періоду. Тепер, розглядаючи старі фотографії та малюнки та читаючи описи, дивуємося їхній величній красі та гармонійній досконалості. Народи, які не захищають себе та своє буття на землі, свої простори та свій дух, основні риси культури та мови, приречені на втрату своїх храмів.
Тим часом церква у Новоселиці з’явилася не раптом і не просто так. Якому Погрібняку було далеко за шістдесят, за його плечима були довгі роки життя та досвіду храмового будівництва. Нещодавно у Центральному державному історичному архіві України у Києві автору цих рядків після тривалих пошуків вдалося знайти цікавий документ, завдяки якому вдалося встановити дату народження Якима Погребняка. У фонді Харківської полкової канцелярії у вищезгаданому архіві зберігається справа під назвою «Список населених пунктів Харківського полку», в ньому містяться і подвірні записи з Нової Водолаги, датовані 1722 р. Саме там було виявлено запис: «У дворі Гавриїла Павлового сина Бульби є також Кіндратій Афанасьєв син Погребняк і в нього діти Ігнат та брат Яким 15 років». Ймовірно, тут згаданий той самий Яким Погребняк, майбутній архітектор. Отже, якщо Якиму Погребняку 1722 р. виповнилося 15 років, то можна підрахувати дату його народження – 1707 рік. Звідти ж дізнаємося про те, що по лінії батька він був Яким Кіндратович, а діда по материнській лінії звали Опанасом.
З цього документа бачимо, що отець Якима, Кондрат Опанасович Погребняк, жив на садибі тестя Гавриїла Павловича Бульби. Отже, Яким Погребняк по батькові був Кіндратовичем, а по діду по материнській лінії походив із козацького роду Бульб. Цей запис розвіює сумніви щодо місця народження Якима Погребняка. У Харківському полку у першій чверті ХVIII ст. існували слободи Стара Водолага, Нова Водолага та Мала Водолага. Тому й досі краєзнавці із самої Нової Водолаги говорять про місце народження Майстра без повної впевненості, не випускаючи з поля зору Стару Водолагу. Отже, тепер можна з певністю говорити про слободу Нову Водолага як батьківщину Якима Погребняка.
На жаль, ми не знаємо, де навчався Яким Погребняк будівельної справи, а також яку взагалі він мав освіту. Проте джерела свідчать, що міста та містечка Слобожанщини у першій половині ХVIII ст. вели жваву господарську діяльність. Слобода Нова Водолага виникла близько 1675 як укріплений пункт на південних кордонах Московської держави. Її мешканці брали активну участь в обороні від татарських набігів. Слобода перебувала в управлінні казенних маєтків, а місцеві жителі були вільними людьми, які успішно займалися торгівлею, — про неї пишуть як про «багату слободу». Восени 1774 р. до Нової Водолаги відвідав академік Імператорської академії наук Йоганн Гільденштедт, він тоді здійснював тривалу подорож країною. У щоденнику він записав свої враження про слободу, її людей та природу, описав земляне укріплення з кількома гарматами. У фортеці знаходилася велика церква та кілька громадських споруд. Приватні будівлі та дві церкви розташовувалися по обидва береги річки Водолаги та у балці річки Очеретяної, по лівому березі Водолаги. У Новій Водолазі налічувалося близько 700 будинків. Гільденштедт наголошував на господарській активності та заможності жителів слободи: «Мешканці Нової Водолаги — люди заможні; вони торгують і займаються різними ремеслами і мистецтвами; у слободі є кілька магазинів, в яких продається все необхідне для повсякденного життя, а також шовкові та бавовняні матерії та прянощі. З ремісників тут особливо багато дубильників та гончарів… Зроблені з місцевої глини тарілки та кахлі — тверді та блідо-жовті, черепиця не поступається голландською». Мандрівник відзначив добре збудовані будинки та гарний побут місцевих жителів: вони складалися з світлиці та комори, мають кахельні печі, великі вікна та дерев’яну підлогу. Їх будували з товстих липових, дубових чи вільхових дерев. Нова Водолага була оточена фруктовими садами.
Привертає увагу й те місце у записі мандрівника, де він пише про те, що балка річки Водолаги та прилеглих територій була вкрита густими лісами, росли там переважно дуби. Мабуть, саме з тих лісів і брали дерево для будівництва церков. Гільденштедт зазначив, що у Новій Водолазі проходило чотири ярмарки на рік. Участь у ярмарку була характерною рисою господарського життя тодішньої Слобожанщини. У самому Харкові в ті роки проходили чотири ярмарки на рік, у Мерефі два, в Артемівці чотири, у Валках п’ять.
Згідно з переписом 1732 р., у Новій Водолазі засвідчено наявність двох шкіл, в яких викладали п’ятеро вчителів, що говорить про відносно високий рівень писемності. Але ще цікавіше — свідчення з описом міст Азовської губернії, датоване 1779 р. Там про Нову Водолага записано наступне: «на утриманні тамтешніх мешканців училище, в якому священиків навчають латині до риторичного класу, а також арифметиці, російській граматиці, правопису ». Загалом, як зазначає С. Таранушенко, Слобожанщина із ХVII ст. «стала фокусом, де зосередилися найенергійніші, найжиттєздатніші, найрухливіші елементи з усіх частин України. Вони тут добре перемішалися і утворили новий організм. та художня творчість його стала як синтез попередньої історії українського мистецтва та різних його крайових особливостей та відмінностей. Зокрема, ця синтетичність помітна у слобідській архітектурі, яка досягла тут високого розвитку та справила низку яскравих своєрідних типів». Як бачимо, ця соціальна активність яскраво виявлялася і на батьківщині Якима Погребняка у Новій Водолазі.
У середині ХVІІІ ст. тут діяли три храми — найстаріша дерев’яна трипрестольна Воскресенська церква, Миколаївська дерев’яна церква (1757 р.), а приблизно 1750 р. був побудований і третій Преображенський храм. Можна припустити, що будівництво цих храмів велося на очах, а можливо, і за безпосередньої участі Якима Погребняка. Як зазначав відомий харківський дослідник церковної давнини Петро Фомін, за місцевими свідченнями, до побудови собору в Новоселиці Я. Погребняк збудував кілька церков на Слобожанщині — триверхих та п’ятиверхих. Деякі з найдавніших наших храмів, як зазначає П. Фомін, близькі до Самарського як підготовчі зразки, і, ймовірно, вони стали частиною досвіду цього майстра. Дослідник переконаний, що будівництво Троїцького собору в Новоселиці проводилося із застосуванням мистецтва,
Зрештою, і відомий переклад, опублікований свого часу Г. Надхіним та використаний Д. Яворницьким — про запрошення Якима Погребняка на будівництво церкви у Новоселиці, вказує на те, що замовників вразила досконалість форм збудованої ним церкви у Мерефі. Коли постало питання, хто ж будуватиме храм, один із учасників наради сказав, що знає таку людину: «Був я нещодавно в Мерефі. Там тепер славна церква про п’ять верхів; в ясний день хрести на ній палають, як панікадила. Християнська душа не натішиться, дивлячись на неї». На питання про те, хто будував церкву в Мерефі, цей парафіянин вказав ім’я архітектора: «Добра людина з Водолога, а звуть його Яким Погребняк». Збори ухвалили: треба їхати за цим майстром. Однак передбачливий парафіянин, який бачив споруди, зведені під керівництвом Якима Погребняка, перед цим запросив його із собою до Новоселиці та представив громадськості. Спілкування замовників із зодчим, особливо виготовлена ним модель дев’ятиверхого храму, переконали їх у тому, що перед ними досвідчений майстер неймовірного таланту.
Однак ще до зведення церкви в Мерефі під керівництвом Якима Погребняка в 1761 р. було збудовано одну з найкращих його будов — п’ятиверху церкву Введення в храм у слободі Артемівці на Харківщині, яка відзначалася особливою витонченістю архітектурних форм. Ретельно цей пам’ятник вивчав Стефан Таранушенко. У листопаді 1926 р. він зробив його обміри та фотографії, завдяки чому ми маємо уявлення про його вид, план, конструктивні особливості. У відомості про стан церков Харківського повіту за 1827 р. зазначено, що Введенську церкву «відновлено 1824 р. підробкою (тобто підведенням під церкву. — А. З.) кам’яного фундаменту та покриттям заліза з забарвленням. Церква дерев’яна дуже міцна. Побудована 1761 р.; в ній престол один Введення Богородиці до Храму Господнього. До продовження служіння небезпеки немає».
Звертаємо увагу на свідчення джерела про добротність та міцність споруди, зведеної Якимом Погребняком: про Введенську церкву і через 66 років після будівництва говорили, що вона «дуже міцна». Їй дивувалися дослідники і через століття, поки більшовицький режим не знищив неповторну храмову споруду. Тим часом, не завжди архітекторам вдавалося забезпечити стійкість церковних будівель. Так, наприклад, відомості про стан церкви Різдва Богородиці слободи Дергачі того ж таки Харківського повіту за 1832 р. зазначають, що вона є майже ровесницею Введенської церкви (побудована 1768 р.), але вона «стара, в заломах по кутах розходиться». Тому замість неї у 1825 р. було закладено кам’яну церкву.
Церква Введення була хрещата, п’ятизрубна, п’ятиверха. Її план, зруби стін та верхи збудовані за традиціями слобожанської школи церковної архітектури.
Зруби храму були у плані квадратними, зі зрізаними кутами; сторона квадрата центрального зрубу помітно перевершувала сторони бічних зрубів. Бічні зруби прилягали своїми гранями до цих обрубаних у плані квадратів центрального зрубу. Різна ширина основи центрального і бічних восьмериків створювала логічну конструктивну базу для підвищення центрального верху, що надавало лініям будівлі вертикальну динаміку. Центральний верх конструктивно розгортався вгору трьома заломами, а бічні верхи – двома заломами. Відстань між осями верхів та співвідношення їх мас, зазначав С. Таранушенко, продумані так тонко, що глядач може відчути, як потоки світла огортають кожен верх зокрема, але вони при цьому сприймаються як гармонійна єдність. Ось опис основних особливостей внутрішнього простору храму (інтер’єру),
Обсяги північного та південного рукавів у нижній половині безпосередньо пов’язані з обсягом центральної ділянки, створюючи тим самим єдиний об’єм на всю ширину будови».
В інтер’єрі Введенської церкви Я. Погребняк організує простір за моделлю його висотного розгортання, характерного для українського народного церковного будівництва. Два ряди великих вікон пропускали потоки яскравого світла у простір храму, посилюючи враження гармонії та краси. На освітлених стінах середнього верху виразно позначалися двоярусні вирізи, що об’єднують один цілий внутрішній простір. Центральний зруб в основі заломів мав різьблені дерев’яні стяжки, які посилювали внутрішню ритміку вертикальних, похилих та горизонтальних площин та ліній.
Досконалість будівельної техніки та точність конструктивного мислення Якима Погрібняка проявляється і в обліку ним особливостей сприйняття будови глядачем. Додаткову стрункість зовнішніх архітектурних форм будівлі додавали грані зрубів церкви та легкий нахил стін кожного верху до центральної осі. Нахил граней восьмерика всередину становив близько п’яти градусів, але він був непомітним. Цей нахил забезпечував сприйняття храму як цілісного і, крім того, створював враження пориву нагору. Архітектурна правильність форм Введенської церкви, стрункість, висока художня техніка задуму та виконання викликають радісне захоплення навіть у відтворенні на фотографіях та малюнках. Величезні світлові прорізи і багато вікон надавали споруді особливої вишуканості. Складна гра поверхонь, горизонтальних та вертикальних ліній,
Із західного боку від церкви одночасно з нею було збудовано триярусну дерев’яну дзвіницю, подібну до неї за архітектурними формами. У «Нотатках про пам’ятки мистецтва Слобожанщини» (листопад 1926 р.) С. Таранушенко записав, що наступники Якима Погребняка розвинули форми Артемівської церкви у будівництві храму Іоанна Милостивого в слободі Рубцової Ізюмського повіту — Михайлівській церкві (1789 р.) у слободі Осинової на Луганщині, Михайлівській церкві у с. Лиман (1798 р.), Миколаївської церкви (1799 р.) у Червоному Осколі (Царі-Борисові) Ізюмського району.
…Перенесемося подумки на околиці Харкова другої половини XVIII століття — села та слободи, міста та містечка, прикрашені храмами: одна будівля красивіша за іншу! Дзвіном перегукуються щонеділі і в кожне свято. Дзвони Введенської церкви в Артемівці, побудованої Якимом Погребняком, чути поряд і в Мерефі, вони зливаються з дзвоном церкви Різдва Богородиці, побудованої ним у цьому місті. А ще далі брязкають дзвони неповторної Троїцької церкви у Черкаському Бішкіні, та й у Лимані, Гороховатці. А тих церков – десятки! А разом — це ціла школа церковної архітектури — Лиманська, до якої за архітектурними ознаками належать і храмові творіння Якима Погребняка. Ви чуєте цей дзвін?
Вклонимося Великому Майстру!
Арсен ЗІНЧЕНКО, доктор історичних наук